Історії про волонтерів, науковців, митців і правозахисників, які стали гордістю Дружківської громади — попри випробування часу та окупацію.
Журналістка «Новин Краматорського району» звернулася до начальника Дружківської МВА Андрія Панкова із запитом на інтерв’ю. Особиста участь у розмові була неможлива — небезпека й оперативне реагування не дають посадовцям перепочинку. Натомість ми отримали щиру й ґрунтовну письмову відповідь про тих, ким по праву пишається Дружківська громада.
Будемо вдячні саме вам, якщо підпишетеся на наш Telegram-канал «Новини Краматорського району» за посиланням ТУТ. Також, за бажання, ви можете підтримати нас фінансово за посиланням ТУТ. Обов’язково зазначте призначення платежу як «Благодійність». Будь-який внесок – 1, 2, 5 чи 10 – є цінною підтримкою для нас.
«Це люди, чиє життя — приклад відваги, відданості, любові до рідної землі. Їхні історії — це історія нашої гідності», — йдеться у відповіді очільника громади.
Одним із таких постатей є Анатолій Данилович Водолазький — волонтер, активіст, «Народний Герой України». У травні 2014 року, коли над Дружківкою замайоріли ворожі прапори, а колаборантське керівництво прогиналося перед окупантами, 63-річний Анатолій вийшов до пам’ятника Леніну з українським прапором. Він стояв на центральній площі — один проти всього страху — аж поки його не схопили й не вивезли до Краматорська. Там йому погрожували розстрілом. Через кілька днів чоловіка повернули — з ознаками катування. Але рік потому, в той самий день, він знову вийшов з прапором. Так народилося неофіційне, але дуже важливе для громади свято — День Честі, що щороку відзначається 22 травня о 15:40.
Наступний герой — Микола Тимофійович Янко, знаний педагог, перший дослідник скам’янілих араукарій в Олексієво-Дружківці — унікального природного явища віком понад 250 мільйонів років. Заслужений краєзнавець Донеччини, автор понад 20 книг і сотень публікацій, укладач «Топонімічного словника-довідника України». Народжений у Сахновщині, він усе життя віддав Донеччині. Саме він був учителем Олекси Тихого і засновником фонду його пам’яті.
Борис Романов — ім’я, яке знають екслібристи з усього світу. Його понад 400 мініатюр об’єднали книжкову культуру й українську ідентичність у витонченому стилі. У 2022 році він був змушений залишити окупований Сіверськодонецьк і переїхати до Дніпра. Його спадщину вдалося врятувати, а сам художник до останнього працював над ілюстраціями, залишивши по собі «Заповіт» — у стилі Шевченка, але зі своїм глибоким змістом. Митець помер 14 травня 2025 року.
Олег Фіалко — режисер, який увійшов в історію українського кіно. Його «Повернення Баттерфляй» і «Пробивна людина» — це не просто фільми, це художній документ часу. Працював на кіностудії ім. Довженка, був президентом кількох кінофондів, відзначений Орденом «За заслуги». Родом із Дружківки, пішов із життя у 2024-му за кордоном — після тривалої хвороби.
А ще — Олекса Тихий. Правозахисник, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи. Його постать — це втілення гідності. Він виступав проти русифікації Донеччини, за що й був заарештований двічі. Перед другим арештом йому підкинули гвинтівку — і засудили як «небезпечного рецидивіста». У 1984 році він загинув у тюрмі в Пермі — за рік до Василя Стуса. Його праці про значення мови стали доступними лише після розпаду СРСР.
Матеріал підготувала: Сабріна Якубова