Мати загиблого прикордонника придбала три FPV-дрони для бійців Донецького прикордонного загону.
У 1 прикордонному загоні проходив службу її син Петро Осадчук. Його життя обірвалося під час оборони Соледару 9 січня 2023 року. Про це повідомляють «Новини Краматорського району» з посиланням на розповідь ДПСУ.
За їх інформацією, на отримані виплати Тетяна Осадчук допомагає власній громаді та опікується військовими. Наразі жінка передала для сільської школи, де навчався син, великий комфортабельний автобус. Для прикордонників із першого загону – три FPV-дрони. Незабаром БпЛА поїдуть на передову та доставлятимуть «подарунки» окупантам. «Я завжди вчила дитину, – не вбий, не вкради, а зараз сама купую смерть, щоб Україна перемогла», – каже пані Тетяна.
Петро Осадчук з 2014 року марив службою. Через дитячу травму його не брали до армії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Петро пішов у ТРО. Ставив барикади, копав окопи, хотів отримати зброю й іти воювати. Таємно від мами він ходив на полігон та вчився стріляти. Казав: «Мамо, я йду туди, щоб вони не прийшли сюди. Якщо їх там не зупинити, тут я Вам, мамо, не допоможу. Я піду, щоб Ви спали спокійно, щоб діти спали спокійно».
З 24 лютого 2022 року Петро невпинно оббивав пороги військкомату, й за кілька місяців йому таки вручили повістку. Служити хлопець пішов до 1 прикордонного загону. Згодом у його складі вирушив на схід. Виконував бойові завдання в Соледарі. Звідти часто писав та знімав відео мамі. З кожним днем обстановка у місті загострювалася. Командування прийнято рішення залишити Соледар. Однак вдалося це лише частково. При виході з міста Петро разом з побратимами потрапив під мінометний обстріл. Від отриманих травм прикордонник загинув на місці. Тіло героя евакуювати не вдалося. Пані Тетяна чекала на повернення сина майже місяць.
«В дорозі, я вже знала, що то мій син. Мені вислали його фотографію, впізнала по хрестику. Але все ж таки якась надія жила, такі хрестики могли бути у кожного. Коли показали тіло, по обличчю впізнати його не можна було, я попросила показати руку – по ній теж не впізнала. Хотіла подивитися на зуби, – у нього щербинка була спереду, не дали… Самі подивилися в рукавичках… Так я й впізнала свого сина», – згадує зі сльозами жінка.